Людина без маски (Камю. Сторонній)

Виявляється, що дебютна повість французького письменника, лауреата Нобелівської премії, Альбера Камю «Сторонній» не така вже й дебютна. Справа ось в чому: після перших спроб писати і критичних зауважень свого колишнього викладача з приводу якості написаного в душу молодого автора закрались сумніви. Його лякала перспектива втратити шанс стати хорошим робітником і натомість здобути славу поганого письменника. Тож чернетка із першим романом «Щаслива смерть» довгі роки пролежала у шухляді. Зрештою, він переборов страх, надумав показати світу свого «Стороннього» і не прогадав.

Коли мова заходить про письменників-екзистенціалістів, одним з найтяжчих завдань є розмежування філософії та літератури у їх творах. А чи потрібно розмежовувати? Правду кажучи, такий симбіоз виявляється досить плідним: один з колег Камю по творчому цеху, Жан-Поль Сартр, вважав, що для того, щоб бути філософом, потрібно писати романи. Щодо «Стороннього», то текст повісті «розбавлений» ідеями філософа/письменника, які відсилають нас до тих чи інших його наукових праць. На те вона й «філософія життя», що без життя перестає бути філософією.

В повісті зустрічаємо пана Мерсо – француза, жителя Алжиру (колонії Франції на той час), працівника невеличкої контори, людину непримітну, мовчазну, замкнуту. З притулку, де вже кілька років жила його матір, приходить звістка про смерть близької людини. Ніхто не знав, що згодом у суді йому крім вбивства поставлять на карб відсутність жалю і скорботи на похоронах. У одному жарті стверджується, що істинне лице людини можна побачити, коли вона сидить, пардон, на унітазі. І банальна фраза «в кожному жарті частина правди» якнайкраще пасує до даної ситуації. У пана Мерсо маски немає, він не вміє брехати, йому чужі лицемірство, підлабузництво та ошуканство. Своїми діями він ніби задає питання, яке можна знайти у одній із праць Річарда Рорті: чи може суспільство звинувачувати у аморальності людину, яка не приймає норми цього суспільства і вибирає позицію маргінала? Мерсо не абстрагується від соціуму, не стає аскетом і не перебирається жити у печеру. Будучи членом суспільства, він не приймає їх правил гри і за це платить сповна. Інколи ця неповна ізольованість викликає у нього когнітивний дисонанс: він визнає свою провину під тиском суспільної думки, а наступної миті не розуміє, який з його вчинків дає підставу вважати себе нелюдом. З позиції екзистенціалізму, моральність людини не є вродженою якістю, а набувається у процесі життя у суспільстві, як набір норм, ідеалів та переконань, що визнаються правильними абсолютною більшістю суспільства. Ось ця більшість і визнала Мерсо винним. На жаль, вищої інстанції, яка б підтвердила вину не існує.

Я не буду першим, хто відзначить лаконічність та стислість речень у повісті. Загалом, стиль автора чимось нагадує картини Піта Мондріана, своєрідний літературний мінімалізм: лише головне, нічого зайвого. Як відомо, однією з магістральних ідей філософії Камю є абсурдність буття. Але який зв’язок між абсурдом та стислістю? А все просто: світ Мерсо позбавлений прикрас та ілюзій, в його житті немає сенсу. Чи може бути в такому світі надмірність та марнослів’я? Він – як дитина, що дізналась про те, що Діда Мороза не існує, але продовжує купувати ялинки на Новий рік, ставши дорослою.

 Читаючи другу частину повісті, де описується судовий процес над паном Мерсо, мимоволі згадується Кафка. Саме слово «процес» чого варте, я вже не говорю про його опис. Гріх одному абсурдисту не знати про іншого. Тому можна припустити, що цю частину повісті Камю писав під впливом свого старшого колеги, причому, як це буває у молодих авторів, на радощах забув завуалювати своє захоплення прочитаним текстом. Ні, звичайно, що левова частка придуманого належить саме Альберу, але як не крути, крізь текст повісті проглядають фрагменти кафкіанського стилю.

Своєрідним світом є алжирське містечко з невеличкими вуличками й такими ж будиночками (геть як речення автора). Здається, лише тут, серед спокою кварталів, тихого шепоту морських гаваней та вечірній тиші, крізь яку долинають кроки перехожих пан Мерсо міг відчути те, що він назвав «тихою байдужістю світу».

В стороні від натовпу стоїть пан Мерсо і ловить на собі осудливі погляди тих, хто вважає його чужим. Він був з ними чесним і мусить за це поплатитись. І вирок їх буде один – смерть.